Слухати Радіо УНА
Програма "Струна". Василь Парахін.

Програма "Струна". Василь Парахін.

Чи відомо вам , що на Радехівщині є мальовнича місцина, де проживає людина непроста? Людина, яка є легендою українського мистецтва. Навіть не знаю чи вистачило б усього ефірного часу , щоб перерахувати всі заслуги нашого гостя. Але про визначні події із життя митця ви зможете дізнатися. Йдеться про Василя Григоровича Парахіна. Він сміливо може назвати себе націоналістом не приховуючи своїх вподобань та поглядів. І це не лише зараз, так було завжди. Не боявся й не корився жодній владі та за це зазнавав утисків і переслідувань. Усе життя вкладав свою працю у відродження народної культури. Малюнок, ковка, скульптура, будування – все близьке йому, бо носить в собі ознаки українського духу. На кордоні Волинської і Львівської областей на хуторі Черуковатиця вже роками триває робота над започаткованим Василем Григоровичем проєктом «Пантеон слави Героїв УПА». До цієї непосильної справи активно долучилося Братство бджолярів "Радехівщина",  ГО "Братство бджолярів Землі Волинської "Ройовий стан" під керівництвом Зіновія Твердохліба. Розмова із творцем унікального історичного проєкту Василем Григоровичем Парахіним в ефірі « радіо УНА».

     

Галина Романина: Сьогодні  поговоримо із особистістю непересічною. Йдеться про заслуженого працівника культури України, художника Василя   Парахіна, який організував, в свій час,  кільканадцять осередків з різьблення, плетіння, каменеобробки, розпису. А також розробив і втілив у дійсність ефективну методику  відновлення  призабутих  народних  промислів. Вітаю вас.

Василь Парахін: Доброго дня.

Галина Романина: Пане Василю, ви   маєте,як на мене, не зовсім українське прізвище. Мені й думаю нашим  радіослухачам, було би цікаво почути про походження Вашого прізвища , звідки ви  родом?  Розкажіть детальніше про своє коріння.

Василь Парахін: Я виріс на хуторі своїх предків. Хутір відомий ще у 18 столітті. Знаходиться на границі Волині і Галичини. Та по суті це таки Волинь, тому що в свій час Волинь була «розчикрижена» двома імперіями і частина Волині відійшла до Австро-Угорщини. Мабуть, моїм далеким предком був російський пограничник Парахін. Дід мій, було таке, що потрапивши в солдатські російські руки ледве втік бідолаха босим по снігу. Наша сім 'я мала небагато поля, сільське господарство. Моя мама родом  з Вердова. Також мамині приятельки прийшли сюди  в невістки, таки наш хутір полюбився їм.

Галина Романина: Яку назву носить хутір в якому ви проживаєте?

Василь Парахін: Черуковатиця. Я не знаю чому така назва. Ймовірно по тій причині, що в цей час поряд було село Черче. Його жителів виселили, коли маркерували границю. Населення нашого хутора оминула така доля, бо ж ми були під Австрією. Не дай Боже, були  під Росією, то б ліквідували нас. З цього часу багато чого помінялося.

Галина Романина:  Ви митець , працюєте в декількох напрямках .Чи пам' ятаєте за яких умов був зроблений ваш перший мистецький витвір?

Василь Парахін: Перший… Я колись мав честь працювати з Аллою Горською. В Донецьку  я освоював  українське монументальне мистецтво. Був несміливим  виконавцем, юнаком з хутора, але старався почерпнути як омога більше. Мене навіть в недалекому минулому,до війни , запрошували туди на зустріч. В донецькій школі я виконував мозаїку загальною площею 100 квадратних метрів.Там також були унікальна мозаїка площею до 500 квадратних метрів. Згодом  працював в Маріуполі над мозаїкою «Дерево життя». Мені здається, що ці  мої роботу вже там знищено.

 

Галина Романина: Живучи тут, в Черуковатиці, як ви потрапили в Донецьк?

Василь Парахін: До нас  приїхав Гончар Іван Макарович український скульптор, графік, маляр,  колекціонер. Ми з ним потоваришували. Я моментально зорієнтувався й  хотів бути йому корисним. Чимало речей в його колекцію потрапило завдяки мені. Зокрема елементи сокальської кераміки. Ми переписувалися. Тоді й Іван Макарович запропонував приїхати до нього в Київ, працювати в музеї. Я ще тоді йому експонатів навіз, ледве допер до Києва. Деякий час  ми працювали разом. За його підтримки мене було влаштовано в художнє училище, де провчився я лише два роки. Адже зазнав переслідувань з боку КГБ. Мене допитували: «Які в тебе справи з Гончарем?». Відповідав: «Помагаю місити глину». Вони так дивилися вїдливо на мене. Мабуть думали: «Ото бандерівець!» Саме Гончар познайомив мене  з київськими художниками, архітекторами, письменниками. Й у 1965-1966 роках я  працював у групі художників Алли Горської.

 

Галина Романина:  Вкладаючи в свою працю, ви відроджуєте  народну культуру: малюнок, ковка, скульптура, будування. Що  вам ближче?

Василь Парахін: Мені все приємне й близьке, яке носить в собі ознаки українського духу. Бо є речі мертві, наче барбі. Так,барбі красивенька, а в середині пустота. Зараз багато робиться фальшивого. Тому що люди думають, що форма це найважливіше. Але ж форма це лише засіб виявлення внутрішніх діл.

 Галина Романина: Пане Василю, скажіть чи передаєте досвід молодому поколінню? Можливо ви є керівником художнього гуртка?

Василь Парахін: Зараз вже не працюю з дітьми. Та в минулому 5 років навчав школярів  в Стоянові тут на Радехівщині.  А також 17 років очолював гурток традиційного народного розпису, іконопису й картинки в Журавницькій школі на Волині.  Зробив для себе висновок, що школа не приймає, агресивно не приймає мою справу. Діти чудово ставилися, охоче відвідували уроки, хоч не раз їх налаштовували проти мене.

Галина Романина: Можу зрозуміти з ваших слів, що народне мистецтво в школах не вітається?

Василь Парахін: Народне мистецтво – це корінь , суть культури. Тому що в ньому  на відмінну від академічного, виявлені естетичні, Богом вкладені в народ задатки.

Галина Романина: Цікаво почути з ваших уст про альтернативність народного й академічного мистецтва.

Василь Парахін: Це є різні речі. До прикладу кожна охоча людина може реалізувати себе в образотворчому мистецтві чи то декоративному. чи то в прикладному народному традиційному мистецтві. От щоб намалювати весь світ, що нас оточує,  то з позиції лінії він складається з двох елементів. Це пряма і s-подібна лінії. І цими двома первинними факторами можна все зобразити. Натомість, коли вчать академічному мистецтву в школах, то зводять все до одного стандарту. Але ж це не правильно. Порівнюю для себе дітей , що приходять в мене вчитися. Є суттєва різниця між першокласником і дитиною старших класів. Старші вже як паралізовані, а от маленькі…

Галина Романина: Маленькі як чистий аркуш? Схоплюють науку одразу?

Василь Парахін: Так. Спочатку мені було важко працювати з дітьми. Але при Божій помочі все налагодилося. І я второпав як знайти підхід до малечі. Наш гурток представляв свої роботи на Всесвітньому форумі жінок-лідерів в Києві .Також робили багаторазово виставки в палаці Україна. Вироби   учнів здобували першість на всеукраїнських конкурсах.

Галина Романина: Повернувшись до минулого, пане Василю, порівняйте,  будь-ласка, розвиток  мистецтва по Україні в колишні часи .

Василь Парахін: Ми українці маємо  дуже тяжку історію. Господь обдарував український нарід колосальною мистецькою потенцією. Ви уявіть собі народ наш, як безмежне поле! І засіяне воно  різноманітними квітами і ці квіти мають нектар такий солодкий і смачний. Оце так Україна виглядає. Мистецька потенція виявляється у всьому: від мелодійної пісні,  до неповторного  реманенту, який виготовляли наші  люди. Й звідусіль  проявилася ця естетична неповторність високоякісна.

        Петро Перший після Полтавської битви всі придорожні каплички, хрести, фігурки наказав знищити. Це було на Лівобережжі. Таке ж повторилося, коли Росія  забрала й Правобережжя. А от  поляки таки хитрували. Вони, до прикладу, виливали хрести з металу, який імпонував людям. І таким чином багатше населення купляли ці хрести  й ставили їх  на надгробки померлих. Такий хитрий спосіб позбавив місцевих каменярів, столярів роботи. Москалі, щоб  українців «стерилізувати» задумали наступне: вишивку, якщо не ліквідувати, то паталогізувати; внести свої корективи у вигляд української церкви. Якщо не могли  знищити церкву,  то поряд нищили дзвіничку й ставили огорожі з піками. В Бренах є прекрасна церква 15 століття і так вона перебудована. В Сільці ліквідували церкву й поставили в «московському стилі». В Журавниках церква - приклад   будівництва українського характеру. Ось  так і було, що наші церкви руйнували, а на їх місце привозили свої. І ці чужі не відповідають ландшафту зовсім. Це  сторонні об’єкти. От в побут було важко пробратися. В кінці 19 століття почали носити «жереновки», які тепер називають кашкетами. На старих фотографіях бачимо, що стоять парубки в шапках гарних, смушевих.

Галина Романина:До нас мода на кашкети прийшла з Росії?

Василь ПарахінТак і окрім цього багато ще різних способів сплюндрувати українське. Розкажу, як москалі придумали внести свої елементи в українську вишивку. Дали можливість одному євреєві варити мило із польовими квітами, трояндочками і продавати. Розрахунок був точний, бо народ почав переносити ці елементи у вишивку. Але ж це немає естетичного вигляду. Минав час і люди розуміли свої помилки та й  доводилося їх виправляти.Українця старалися знищити  і  зсередини і ззовні.

 Галина РоманинаЦікавить ваша громадянська позиція. Події Майдану. Маю впевненість, що ви були не  лише мовчазним свідком. Це правда?

Василь Парахін: Та що я ? Я був баластом.

Галина Романина: Ви були найстаршою людиною серед тих, хто  поїхав на Революцію Гідності з Радехівського району.

Василь Парахін: Так?

Галина Романина: Так. Чим керувалися ? Ви не могли залишатися осторонь?

Василь Парахін: Про що мова? Не зміг сидіти вдома. Там було хлопців побутих по місту. Було багато важких для пам 'яті подій. Коли горів Будинок профспілок від мене метрів три йшов молодий хлопець. Мабуть, років 35 йому було й з готелю Україна в нього поцілив снайпер. Хлопчина впав долілиць.

Галина Романина: Ми вже це переживали. Смерті  синів і дочок за волю України. Ваша  батьківська садиба розташована  в місцях, де були бої УПА. Що Ви знаєте про ці події ?

Василь Парахін: Пригадую з дитячих років. Тільки звечоріло і чути постріли.  Йшло троє хлопців. Один із них трохи відстав й тим самим зберіг собі життя. Інших двоє це Славко і Василь. Не можна було опинятися на відкритій місцевості! Хлопці втікали, їм стріляли по ногах з кулемета, щоб отримати інформацію. Славко впав. Облава кинулася до нього, і він ще встиг когось із них застрелити. Ми на другий день ходили дивитися на те побоїще. Крові море. Славка могила  невідома. А Василя тіло викрала дружина й поховала його на цвинтарі в Сабанівці.

Галина Романина: На Черуковатиці Ви започаткували проєкт «Пантеон слави Героїв УПА» .Чому, власне, ви взялися за такий непосильний проєкт?

Василь Парахін: Така наша доля братися за непосильне. Бо коли в твоїх грудях болить, то неможливо втамувати  цей біль. На «Пантеон слави Героїв УПА»  мені дала 1000$ Оксана Білозір. А далі своїми силами. Через зиму грошей відкладу й на літо робота кипить. От дружина Богданка - мій основний спонсор.

Галина Романина: Який задум  цього проєкту?

Василь Парахін: Славка могила невідома.Є книга-альбом «Радехівщина в борні за волю », де розповідається про місця загибелі вояків УПА. Багатьох могили невідомі. Пройде ще трохи  часу й нікому буде згадати про цих людей. А чому б не поставити хреста, тільки не якого-небудь, а  справжнього українського хреста. Такого як козаки ставили. В Мюнхені на могилі Бандери стоїть такий.

Галина Романина: Ви висікли хрести з каменю? Прошу розкажіть  про цей проєкт детальніше.

Василь Парахін: Я цю ідею виношував довго. На Тернопільщині побачив камінь такий красивий жовто -гарячий  як печений хліб. І шукаючи знайшов село в якому колись жило коло 200 каменотесів. Вдалося залучити потрібну людину. Дружина везла мене туди  по розбитій дорозі плачучи, але це було варте результату.

Галина Романина: Ваша дружина підтримує вас у всьому і цей проєкт не є винятком?

Василь Парахін: Мусить, куди ж дінеться?

Галина РоманинаЯ все ж повертаюся до ставлення владних структур до того, що ви робите. Чи  сприяють вони проєкту «Пантеон слави Героїв УПА»?

Василь Парахін: А влада й не знає. Бо може якби знала, то б  йшла на перекір.

Галина Романина: Що на Вашу думку є головним для національного відродження ?

Василь Парахін: Для національного відродження - національна грамотність. Та на жаль вона принишкла. Складається з духовної грамотності, із культурної і з мистецької і з екології. Якщо ми відродимо своє національне середовище, то ми, як народ, маємо перспективу. Якщо ні, то й надалі робитимемо неправильний вибір. Є речі якими можна зацікавити молоде покоління. Тільки вони поза увагою батьків, дідів.

Галина РоманинаЗа які творчі здобутки, адже їх доробок не малий,  Вас бере гордість ?

Василь Парахін: Ні за які.

Галина Романина: Чому ж так?

Василь Парахін: А тому, що можна було зробити краще.

Галина Романина: Настанови молодому поколінню від легенди українського мистецтва Василя Парахіна.

Василь Парахін: Старайтеся розуміти життя і жити так як вам Бог послав. Тут немає ніяких видумок, ніякої гордості. Вся боротьба ведеться за нормальне життя. А щоб мати нормальне життя, то треба бути духовно й  національно грамотним.